пʼятницю, 26 листопада 2021 р.

Людської пам'яті свічу яскраву запалім




 Є пам’ять, яка ніколи не згасне... Щорічно у  листопаді в Україні відзначається День пам’яті жертв голодоморів. Трьома чорними хвилями прокотилися вони українськими  землями, назавжди залишившись незагоєною, пекучою раною у серці нашого народу. У XX столітті Україна пережила три голодомори: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., проте Голодомор 1932-33 рр. був наймасовішим і найжорстокішим. Розпочався він у період з квітня  1932 року по листопад 1933. Саме в ці 17 місяців приблизно за 600 днів в Україні загинули за різними даними  від 4.5 до 10 мільйонів людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. Тоді від голоду вмирали 17 людей  щохвилини, 1000 щогодини, 25 тисяч щодня. Найбільш постраждали від голоду теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська області.   

Хай кожен з нас запалить свічку пам’яті, в знак вшанування невинно замученого голодом українського народу. Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів співвітчизників.


 Хто відповість за ту біду,

Що голодом людей косила,

Що в Україні не одну

Убила гордість, пісню, силу?


Не встануть свідки із могил.

Вони й тоді не говорили,

Бо голод їх позбавив сил…

А всюди лиш росли могили…


Встає історія з пітьми,

Словами фактів промовляє

І хоче, щоб судили ми,

Бо заповіт від мертвих має.


Вона бідою, горем вчить,

Щоб не забулось незабутнє,

Бо там, де пам'ять не мовчить,

Там щастям повниться майбутнє. 


Наталія Погребняк    












четвер, 18 листопада 2021 р.

Андрій Кокотюха. Гімназист і Чорна Рука.

Андрій Кокотюха – майстер детективного жанру
     Сучасний український письменник-белетрист, сценарист, журналіст Андрій Анатолійович Кокотюха народився 17 листопада 1970 року в місті Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Свій перший художній твір написав у 7 років, (хоча, власне, художні якості цього твору досі ніким не оцінені). До 12 років читав і писав лише казки та мріяв стати бібліотекарем.
      Андрій Кокотюха автор понад 60 художніх, документальних, науково-популярних та дитячих книжок. Його романи неодноразово екранізувалися, а перелік літературних нагород вражає – тільки премію престижного літературного конкурсу «Коронація слова» він здобував п'ять разів. А у 2012 році удостоївся почесного звання «Золотого письменника України».
Героїв для своїх романів він шукає в минулому і зазначає: аналогій із сьогоднішніми подіями в історії нашої країни достатньо…
      Слово «Кокотюха» стало своєрідним брендом, насамперед сучасної літератури, а ще журналістики, кінематографа і блогосфери. 
Андрій Кокотюха. Гімназист і Чорна Рука. 
Детектив – один із жанрів, який гарно розвивається в сучасній Україні в літературі для дітей. Щоправда, самих авторів детективів не так вже й багато, але кожен твір розростається до великого циклу. Не став винятком і твір про Гімназиста Юрка Туряницю, який навчається у восьмому класі в крутому київському ліцеї – Першій зразковій гімназії, де відновлюють “давні українські міські освітянські традиції”.
   Школа – окремий світ, за духом чимось схожа на Хогвортс. Тут суворі правила, за провинності відраховують. Навчання якісне. Є і головний конкурент – сусідня школа номер тридцять, з якою раніше билися учні гімназії, а тепер діє система взаємних змагань на нейтральній території – від танцювальних конкурсів до футбольних матчів . А в усьому іншому школа як школа, і конфлікти в учнів звичні. Є дружба, є недовіра, є страх зради, є спільна вірність і відданість.
У творі поєднується дві теми, два простори – шкільний і пригодницько-детективний. У шкільному щонайперше бачимо шантаж. Хтось, називаючи себе Чорною Рукою, тероризує дітей, вимагаючи у них гроші. Хто відмовляється, отримує цілу купу проблем. Чорна Рука діє розважливо, із холодним розумом, знає таємниці своїх жертв.
Юрко Туряниця – герой, лицар без страху і т.д. У складній ситуації може перехреститися на церкву і прочитати молитву. Хлопчик грає у шахи, любить читати, часто засиджуючись допізна з ліхтариком під ковдрою. Як наслідок – тривожні пригодницькі сни. А як щодо пригод у реальному житті? Юрко не шукає пригод на свою голову, та одного разу настільки втрапляє в халепу, що вибратися з неї дуже непросто.
І трапилося це через Чорну Руку, на зустріч з ким Юрко прийшов до покинутого будинку. Та знайшов не шантажиста, а труп якогось незнайомого чоловіка. Справді, немає детективу без вбивства.
 Тут теж є детектив-професіонал – Назар Захарович Шпиг, любитель перевдягання і маскування, колишній слідчий, який не завжди шанував начальство, та завжди був на боці справедливості і навіть пожертвував особистим життям, щоб бути невразливим. Це він трохи не встиг поговорити з людиною, яку жорстоко вбили за кілька хвилин до його приходу.

Далі ж Юрко потрапляє у вир подій, на власній шкурі відчувши, наскільки небезпечними можуть бути розслідування. Розплутати вбивство неможливо без розгадки особи Чорної Руки. І без цього не врятувати хорошого хлопця Олеся Добрянського, справжнього героя, який став заручником у зрадливих “міліціонерів”.
І ще Юрко знаходить біля того будинку щирого друга – бульдога Джентльмена, з яким прагне більше не розлучатися. Здійснилася хлопчача мрія. Він швидко дізнається, що прив’язав себе до Джентльмена собачим повідком, бо пса треба вигулювати по кілька разів на день. А ще пса треба годувати, прибирати за ним…
Книга дуже динамічна, постійно щось відбувається, кульмінація не лише сюжетна, але й на психологічному та смисловому рівнях. Юрко багато чого переживе, зміниться, навчиться йти на компроміс заради чужого життя, а це ознака дорослішання, і це цілком природно, бо новий досвід залишає у нас незгладимий слід.
Час твору – сучасність. Справжня-справжнісінька, ніби ці події були минулого року чи відбуваються зараз. Це одна з небагатьох книг для дітей, де говориться про сучасну війну. Вона існує тут і зараз, і це дуже важливий досвід для юних читачів.

Хоча сюжет не відпускає до останньої сторінки, сумнівно, що і Шпиг, і сам Юрко такі стовідсотково позитивні. Але ж десь та й мають бути герої, на яких хочеться рівнятися?..
Книга розставляє акценти і ненав’язливо відкриває юному читачеві реальність нашого непростого світу. А ще навчає розуміти, що рухає людьми, чому вони коять негідні вчинки або відстоюють правду і справедливість, і чи існують зрада і героїзм “по крові”.
Нова захоплива детективна повість відомого українського письменника Андрія Кокотюхи обіцяє перерости у цілу серію детективів про пригоди київського гімназиста Юрка Туряниці.
 Ця детективно-пригодницька історія водночас є патріотичною. Раджу її і підліткам, і дорослим. 





Лунай прекрасна наша мово


9 листопада наша країна відзначає День української писемності та мови. Це свято було започатковано Указом Президента України № 1241/97 від 6 листопада 1997 року.
Дата Дня української мови та писемності припадає на православне свято – день вшанування преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.
Адже дослідники вважають, що саме з його праці починається писемна українська мова. Колись навіть дітей віддавали до школи саме у цей день, після служби у церкві, де молились та просили у Нестора-літописця аби благословив майбутніх учнів. Це й не дивно, адже преподобний здобув всесвітню славу взявши участь у літописанні Київської Русі і залишивши світу неоціненний скарб – «Повість минулих літ».
Народна мудрість стверджує: скільки знаєш мов, стільки разів ти людина. Але без рідної мови жодна людина не здатна повноцінно почувати себе частиною власного народу, його історії та культури.
До Дня української писемності і мови у бібліотеці оформлена книжкова виставка "Лунай прекрасна наша мово!"


Казка “Як народ забув свою Мову”.
Колись, дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем’я. Вони дружно працювали, вирощували врожаї, рибалили, полювали, розводили худобу. Заможно жили ці люди. Та була у них одна велика біда: не мали вони мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості і любові, тому посмішка рідко торкалася їхніх облич. А винні в цьому були вони самі.
Багато років тому цей народ образив добру фею-Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них, забравши з собою слова-квіти.
Оніміле плем’я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш.
У тому племені, по-сусідству, жили дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима, та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів, щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслухалася його грою.
Бачачи, як тяжко горює їхній народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів.
Хлопчик надумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти. Дівчинка вирішила піти з ним. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їхнє прохання на рушникові, він вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитись через гру на сопілці. І полилась чарівна мелодія, якою всі заслухалися.
Діти довго шукали фею. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари. Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівних, запашних, різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла Мову людям.
З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем’я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів… і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову, як найбільший, найкоштовніший скарб.