"В дім колядники прийдуть і добробут принесуть"

6 січня, напередодні Різдва, бібліотека села Малий Фонтан зібрала дітей та молодь на народознавчу годину «В дім колядники прийдуть і добробут принесуть». Завідувачка бібліотекою Ірина Дмитрієва познайомила читачів з книжковою виставкою «Дивосвіт різдвяних свят» та розповіла про старовинні українські звичаї та обряди, чудові традиції святкування Різдва та Святого вечора, цієї чарівної казки, цього голосу предків, що знову й знову оживає і відроджується в наших душах.

 

Євген Чикаленко

Бібліотекар Малофонтанської бібліотеки запропонував до уваги читачів презентацію книги Інни Старовойтенко "Євген Чикаленко. Людина на тлі епохи"  та  перегляд відеоролику "Вшанування пам’яті Євгена Чикаленка". 

 Мільйонер, який уклав усі статки в справи державотворення України – Євге́н Харла́мпійович Чикале́нко, найбільший землевласник.

Він прийшов у світ 9 (21) грудня 1861 р. у с. Перешори, Херсонщина. Не можна назвати дитинство безжурним: діти поміщика (старший на рік Іван, молодша на три роки сестра Галина, сам Женька) росли серед селянських дітей; змалку звикли до роботи. Коли ж батьки остаточно розсварилися й розійшлися, усіх дітей батько залишив у себе. Дев’ятилітнього Євгена віддав на навчання до Одеси в пансіон англійця Рандаля. Оскільки малий Чикаленко крім "мужицької", тобто української мови, не знав, то став мішенню дошкульних глузувань з боку школярів і вчителів. Довелося хлопцеві укоськувати своїх кривдників по одному.

Коли Євгенові було 10 років, тато помер, діти лишилися під опікою дядька Петра: йому батько залишив землю, з умовою, що нею володітимуть діти, коли виростуть. Дядько був справжнім хазяїном, хоч і чарку шанував, і доблесно холостякував.

Нарешті дядько віддав племінника до Єлісаветградської реальної школи. Шість років він сидів там за однією партою з Панасом Тобілевичем – майбутнім актором Панасом Саксаганським, у їхньому класі вчився Олександр Тарковський – батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського. Звісно, Женя познайомився з іншими братами Тобілевичами – Миколою Садовським та Іваном Карпенком-Карим. Під час навчання в Єлисаветграді захопився аматорським українським театром Марка Кропивницького.

Освіту здобув у Харківському університеті (природничий факультет). На третьому курсі мав серйозні проблеми з дядьком. Сталося так, що Євген познайомився з курсисткою Марією Садиковою, родом із Лубенщини та посватався. Дядько ж напитав наречену з посагом у 1200 десятин землі, а в Марії було всього 7. Пара пішла в гудок – дядько змирився і благословив молодих. А далі подружжя вирішило: хто б не знайшовся (хлопчик чи дівчинка) буде носити батькове ім’я.

У 24 роки Євгена Чикаленка за участь у таємному народовольчому гуртку вислали у Перешори. Разом із жінкою й малою дитиною жив під наглядом поліції п’ять років. Дядько довірив йому господарство: рогатої худоби до 200 голів, коней – півтори сотні, до тисячі овець, 50 свиней. Скоро господарство почало давати прибуток, на поганеньких землях отримував до 150 пудів зерна з десятини. Одержав золотий значок Міністерства землеробства Російської імперії за зразкове господарювання. Написав і видав практичні поради для сільського господарства "Розмови про сільське хазяйство" у 5 книгах, що з’явилися півмільйонним накладом і були в Україні серед селян другими за популярністю після "Кобзаря". Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою.

У 1890 р. дядько Петро помер і господарство в Перешорах перейшло Євгенові Чикаленку. Землі було 900 десятин. Частину її продав тутешнім селянам, а собі купив 1100 десятин у Кононівці на Полтавщині. У Перешорах придбав багато книг, заснував бібліотеку для селян.

   Від 1894 року сім’я Чикаленків мешкала в Одесі. Тут він став членом української Громади і брав активну участь у її діяльності, а також допомагав видавати часопис "По морю й по суше"; власним коштом видав збірку "300 найкращих українських пісень", які були ним зібрані й допрацьовані у юнацькі роки.

Коли у 1895 році померла восьмирічна донька Євгенія, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі й таким чином вшанувати її пам’ять. У 1900 р. переїхав до Києва, купив дім на Маріїно-Благовіщенській, 56, нинішня Саксаганського, – в "українському кварталі", де жили Косачі, Лисенки, Старицькі.

На його гроші видано "Русско-український словарь" Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу "Киевская Старина", даючи нагороду (1000 крб.) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в "Киевской Старине". Взяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому ж журналі, підтримуючи таким чином Б. Грінченка, Д. Яворницького, М. Коцюбинського та ін. Організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП "Селянин" у Львові, став головним фундатором "Академічного Дому" у Львові (25 000 карб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.

    У 1910 р. придбав у Алупці земельну ділянку, щоб збудувати пансіон для українських письменників.

Євген Чикаленко був переконаний, що у бюджеті українства мусить бути щоденна газета, щоб не захлинутися в морі російському! І він власним коштом видавав єдину на Наддніпрянщині україномовну щоденну газету "Рада" (1906–1914), хоч страшенно нервував, нажив виразку й поклав початок розоренню. Він оплачував і праві українські партії, і ліві, аби вони були українськими.

Підточувало Євгена Харламповича і таємне кохання: він був на межі самогубства, карався, не кажучи їй жодного словечка. Як сказати, коли вона – ровесниця старшої його дочки, племінниця Юлія Садик. Та дівчина сама почала розмову, сказала, що відмовляла всім женихам, бо кохає його. Отже, хоч кохання до гробової дошки не буває, але хто його знає… краще жити з коханою. Марії Чикаленко залишив маєток у Кононівці, а сам із Юлією жив у Києві та Перешорах. Діти, всі четверо, окрім Петра, засуджували батька, але потім помирилися.

Уже 4 березня 1917 року, з ініціативи Товариства українських поступовців – Д. Дорошенка, С. Єфремова, Є. Чикаленка та інших була створена Українська Центральна Рада, до якої обрали Євгена Харлампійовича та його сина Левка. Є. Чикаленка мали обрати головою Центральної Ради, але через хворобу він відмовився на користь М. Грушевського. У 1917-му йому пропонували очолити Центральну Раду. Відмовився, побув на посаді до приїзду М. Грушевського.

Євген Чикаленко бачив: земельна політика українських соціалістів у Центральній Раді – згубна. Записав у щоденнику в день гетьманського перевороту: "Я доводив Грушевському, що треба будувати державу на середньому земельному власникові, бо голота – елемент непевний і не підтримає Центральну Раду в тяжку годину, як не підтримала в боротьбі з більшовиками. Я казав йому, що напевне великоземельні власники, опираючись на німців, розженуть Центральну Раду".

У 1918-му запросили стати гетьманом, три дні думав: знав, що справиться; вірив, що Україні потрібний гетьманат; але з рук німців… відмовився на користь П. Скоропадського.

   З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія), жив у великій бідності. Намагався заробляти сам і ні в кого нічого не просити. А ті, кому він раніше допомагав, стали багатим, старалися його принизити, взяти редактором за "три копійки".

З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах. 1926 року писав Сергію Єфремову, як йому остогидло вишукувати гроші на існування: "лягаючи спати, прошу Бога, щоб не встати завтра, але так, щоб не почувати, що вмираю". З Юлією вони прожили в цивільному шлюбі майже два десятиліття – вона померла на рік раніше за Євгена Харламповича. У напівголодного біженця виразка шлунка перейшла в рак. Українська нью-йоркська газета "Свобода" навіть оголошувала збір коштів на лікування Чикаленка.

 Помер Є. Чикаленко 20 червня 1929 року у клініці чеського університету. За заповітом, його тіло спалене в крематорії – з тим, щоби попіл потім розвіяли полем в Україні. Просив, щоб не було ніяких показушних квітів, нещирих промов (хоч поганих, але довгих).

Права та обов᾽язки у нашому житті

10 грудня  світова спільнота відзначає  Міжнародний день прав людини.

Кожна дитина потребує піклування і доброзичливого ставлення до себе, відчуття своєї необхідності. Ці чинники впливають на здоровий розвиток дитини, формування її особистості, моральних та етичних норм.

Враховуючи важливе значення правової освіти в подальшій розбудові України як правової держави, вихованні у громадян поваги до закону і прав людини, Указом Президента України започатковано проведення Всеукраїнського тижня права, щороку в тиждень, що включає 10 грудня - День прав людини, який відзначається в пам'ять проголошення Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році Загальної декларації прав людини. 

І саме в цей день в Малофонтанській сільській бібліотеці пройшла правознавча  вікторина  «Права та обов᾽язки у нашому житті», також  бібліотекар презентовала книжкову виставку «Подорож країною закону». Виставка дає можливість користувачам бібліотеки ознайомитись з правовою літературою.

 

Теплом своїм зігрій людину

 З грудня – Міжнародний день людей з особливими потребами.

     В цей день весь світ віддає шану мужнім людям, які незважаючи на фізичні обмеження, знаходять в собі сили гідно жити, працювати, дихати на повні груди…

     Неймовірна жага до життя та добрі серця допомагають їм досягати певних висот, бо живуть під девізом «Дивіться на нас як на рівних. Ми такі ж як і ви!"

 Бібліотекар провела годину  милосердя "Теплом своїм зігрій людину". Говорили про доброту, милосердя, про гарні вчинки. Діти з цікавістю послухали легенду про Янгола Доброти. Потім всі переглянули мультик "Добро починається з тебе".

Люди! Будьте добрими, людяними, милосердними, терпеливими, нехай не черствіють ваші душі у щоденних клопотах, бережіть своє серце від усього злого. Всім нам не легко у сьогоднішній скрутний час, але пам’ятаймо, що поруч є люди, яким набагато гірше. І ми можемо, хоч на крихту, покращити їхнє життя своїм ставленням, усмішкою, теплим поглядом, добрим словом.

 

Людської пам'яті свічу яскраву запалім

 Є пам’ять, яка ніколи не згасне... Щорічно у  листопаді в Україні відзначається День пам’яті жертв голодоморів. Трьома чорними хвилями прокотилися вони українськими  землями, назавжди залишившись незагоєною, пекучою раною у серці нашого народу. У XX столітті Україна пережила три голодомори: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., проте Голодомор 1932-33 рр. був наймасовішим і найжорстокішим. Розпочався він у період з квітня  1932 року по листопад 1933. Саме в ці 17 місяців приблизно за 600 днів в Україні загинули за різними даними  від 4.5 до 10 мільйонів людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. Тоді від голоду вмирали 17 людей  щохвилини, 1000 щогодини, 25 тисяч щодня. Найбільш постраждали від голоду теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська області.   

Хай кожен з нас запалить свічку пам’яті, в знак вшанування невинно замученого голодом українського народу. Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів співвітчизників.

 Хто відповість за ту біду,

Що голодом людей косила,

Що в Україні не одну

Убила гордість, пісню, силу?

Не встануть свідки із могил.

Вони й тоді не говорили,

Бо голод їх позбавив сил…

А всюди лиш росли могили…

Встає історія з пітьми,

Словами фактів промовляє

І хоче, щоб судили ми,

Бо заповіт від мертвих має.

Вона бідою, горем вчить,

Щоб не забулось незабутнє,

Бо там, де пам'ять не мовчить,

Там щастям повниться майбутнє. 

Наталія Погребняк    

Андрій Кокотюха. Гімназист і Чорна Рука.

Андрій Кокотюха – майстер детективного жанру

     Сучасний український письменник-белетрист, сценарист, журналіст Андрій Анатолійович Кокотюха народився 17 листопада 1970 року в місті Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Свій перший художній твір написав у 7 років, (хоча, власне, художні якості цього твору досі ніким не оцінені). До 12 років читав і писав лише казки та мріяв стати бібліотекарем.

      Андрій Кокотюха автор понад 60 художніх, документальних, науково-популярних та дитячих книжок. Його романи неодноразово екранізувалися, а перелік літературних нагород вражає – тільки премію престижного літературного конкурсу «Коронація слова» він здобував п'ять разів. А у 2012 році удостоївся почесного звання «Золотого письменника України».

Героїв для своїх романів він шукає в минулому і зазначає: аналогій із сьогоднішніми подіями в історії нашої країни достатньо…

      Слово «Кокотюха» стало своєрідним брендом, насамперед сучасної літератури, а ще журналістики, кінематографа і блогосфери. 

Андрій Кокотюха. Гімназист і Чорна Рука. 

Детектив – один із жанрів, який гарно розвивається в сучасній Україні в літературі для дітей. Щоправда, самих авторів детективів не так вже й багато, але кожен твір розростається до великого циклу. Не став винятком і твір про Гімназиста Юрка Туряницю, який навчається у восьмому класі в крутому київському ліцеї – Першій зразковій гімназії, де відновлюють “давні українські міські освітянські традиції”.

   Школа – окремий світ, за духом чимось схожа на Хогвортс. Тут суворі правила, за провинності відраховують. Навчання якісне. Є і головний конкурент – сусідня школа номер тридцять, з якою раніше билися учні гімназії, а тепер діє система взаємних змагань на нейтральній території – від танцювальних конкурсів до футбольних матчів . А в усьому іншому школа як школа, і конфлікти в учнів звичні. Є дружба, є недовіра, є страх зради, є спільна вірність і відданість.

У творі поєднується дві теми, два простори – шкільний і пригодницько-детективний. У шкільному щонайперше бачимо шантаж. Хтось, називаючи себе Чорною Рукою, тероризує дітей, вимагаючи у них гроші. Хто відмовляється, отримує цілу купу проблем. Чорна Рука діє розважливо, із холодним розумом, знає таємниці своїх жертв.

Юрко Туряниця – герой, лицар без страху і т.д. У складній ситуації може перехреститися на церкву і прочитати молитву. Хлопчик грає у шахи, любить читати, часто засиджуючись допізна з ліхтариком під ковдрою. Як наслідок – тривожні пригодницькі сни. А як щодо пригод у реальному житті? Юрко не шукає пригод на свою голову, та одного разу настільки втрапляє в халепу, що вибратися з неї дуже непросто.

І трапилося це через Чорну Руку, на зустріч з ким Юрко прийшов до покинутого будинку. Та знайшов не шантажиста, а труп якогось незнайомого чоловіка. Справді, немає детективу без вбивства.

 Тут теж є детектив-професіонал – Назар Захарович Шпиг, любитель перевдягання і маскування, колишній слідчий, який не завжди шанував начальство, та завжди був на боці справедливості і навіть пожертвував особистим життям, щоб бути невразливим. Це він трохи не встиг поговорити з людиною, яку жорстоко вбили за кілька хвилин до його приходу.

Далі ж Юрко потрапляє у вир подій, на власній шкурі відчувши, наскільки небезпечними можуть бути розслідування. Розплутати вбивство неможливо без розгадки особи Чорної Руки. І без цього не врятувати хорошого хлопця Олеся Добрянського, справжнього героя, який став заручником у зрадливих “міліціонерів”.

І ще Юрко знаходить біля того будинку щирого друга – бульдога Джентльмена, з яким прагне більше не розлучатися. Здійснилася хлопчача мрія. Він швидко дізнається, що прив’язав себе до Джентльмена собачим повідком, бо пса треба вигулювати по кілька разів на день. А ще пса треба годувати, прибирати за ним…

Книга дуже динамічна, постійно щось відбувається, кульмінація не лише сюжетна, але й на психологічному та смисловому рівнях. Юрко багато чого переживе, зміниться, навчиться йти на компроміс заради чужого життя, а це ознака дорослішання, і це цілком природно, бо новий досвід залишає у нас незгладимий слід.

Час твору – сучасність. Справжня-справжнісінька, ніби ці події були минулого року чи відбуваються зараз. Це одна з небагатьох книг для дітей, де говориться про сучасну війну. Вона існує тут і зараз, і це дуже важливий досвід для юних читачів.

Хоча сюжет не відпускає до останньої сторінки, сумнівно, що і Шпиг, і сам Юрко такі стовідсотково позитивні. Але ж десь та й мають бути герої, на яких хочеться рівнятися?..

Книга розставляє акценти і ненав’язливо відкриває юному читачеві реальність нашого непростого світу. А ще навчає розуміти, що рухає людьми, чому вони коять негідні вчинки або відстоюють правду і справедливість, і чи існують зрада і героїзм “по крові”.

Нова захоплива детективна повість відомого українського письменника Андрія Кокотюхи обіцяє перерости у цілу серію детективів про пригоди київського гімназиста Юрка Туряниці.

 Ця детективно-пригодницька історія водночас є патріотичною. Раджу її і підліткам, і дорослим. 

Лунай прекрасна наша мово

9 листопада наша країна відзначає День української писемності та мови. Це свято було започатковано Указом Президента України № 1241/97 від 6 листопада 1997 року.

Дата Дня української мови та писемності припадає на православне свято – день вшанування преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

Адже дослідники вважають, що саме з його праці починається писемна українська мова. Колись навіть дітей віддавали до школи саме у цей день, після служби у церкві, де молились та просили у Нестора-літописця аби благословив майбутніх учнів. Це й не дивно, адже преподобний здобув всесвітню славу взявши участь у літописанні Київської Русі і залишивши світу неоціненний скарб – «Повість минулих літ».

Народна мудрість стверджує: скільки знаєш мов, стільки разів ти людина. Але без рідної мови жодна людина не здатна повноцінно почувати себе частиною власного народу, його історії та культури.

До Дня української писемності і мови у бібліотеці оформлена книжкова виставка "Лунай прекрасна наша мово!"

Казка “Як народ забув свою Мову”.

Колись, дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем’я. Вони дружно працювали, вирощували врожаї, рибалили, полювали, розводили худобу. Заможно жили ці люди. Та була у них одна велика біда: не мали вони мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості і любові, тому посмішка рідко торкалася їхніх облич. А винні в цьому були вони самі.

Багато років тому цей народ образив добру фею-Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них, забравши з собою слова-квіти.

Оніміле плем’я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш.

У тому племені, по-сусідству, жили дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима, та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів, щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслухалася його грою.

Бачачи, як тяжко горює їхній народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів.

Хлопчик надумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти. Дівчинка вирішила піти з ним. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їхнє прохання на рушникові, він вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитись через гру на сопілці. І полилась чарівна мелодія, якою всі заслухалися.

Діти довго шукали фею. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари. Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівних, запашних, різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла Мову людям.

З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем’я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів… і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову, як найбільший, найкоштовніший скарб.